Наше життя - це суцільна дорога до Львова. Так сказав один користувач інтернету і так само вважає Вахтанг Кіпіані, який сьогодні завітав до нас. Я не могла пропустити нагоди взяти у нього інтерв'ю.Колись один користувач facebook висловив таку думку: «Все наше життя - це суцільна дорога до Львова». Оскільки Ви в нашому місті не вперше, що можете сказати про нього? Чим воно Вас захоплює та які місця Ви з радістю відвідуєте?
Я взагалі Львів дуже люблю. Навіть більше, ніж Київ, де я живу. Найулюбленіше місце - це вулиця Вірменська. Полюбляю пройтися вздовж чи просто десь посидіти біля Вірменської церкви. Це місце для мене найбільш львівське. Хоча, звісно, в мене ще є з десяток місць, де я буваю. От коли я не маю важкої сумки з книжками, я завжди йду з вокзалу в центр пішки.
Ви вже не перший рік працюєте журналістом. Можливо, за цей час у Вас виникали певні сумніви щодо обраної професії?
Ні, не було сумнівів. Журналістика, по-моєму, дуже цікава професія і в ній немає межі, коли ти вже можеш усвідомити, що ти вже знаєш все, всюди пропрацював, всюди побував. Можна завжди знайти місцину, де не ступала нога твоїх колег, і зробити репортаж або побачити дуже цікаву людину. В журналістиці є завжди куди прагнути. Розвивати нові жанри, розповідати людям щось нове. Професія немає межі. Це не вчитель в школі. Журналіст має право вибрати куди йти і що робити. Ми вільні люди. Ми можемо обирати видання.
Хто з українських журналістів є для Вас наставником? Від кого Ви черпаєте натхнення?
Ніхто. В мене таких нема. Є люди, яких я читаю, поважаю чи зневажаю. І напевне є такі, які зневажають мене. Це дуже персонально. Нема мірила, коли хтось стає прикладом. Знаєте, я навіть цитати не люблю вконтакті, коли моя донька шукає чужі і ставить собі в статус. Став свої. В тебе досить гнучкий розум. Нехай тебе цитують, а не ти цитуй. В мене є дише люди, яких я читаю і поважаю.
А можете назвати декількох?
З журналістів - це Юлія Мостова, Сергій Рахманінов, Віталій Портніков, Сергій Лещенко,Віталій Сич. Історик Ярослав Грицак, правозахисники Євген Захаров, Семен Глузман, видавець Малковича. Я не з усіма з них спілкуюся. З деким перебуваю у внутрішньому монолозі. З декими не погоджуюся, але слухаю всіх. Для журналіста це вміння є важливим. Навіть, якщо ти не розділяєш думку цієї людини, ти повинен її знати. Тоді твій кругозір не буде плоским.
В українській журналістиці є багато «хвороб» та спокус перед медійниками. Це і замовні матеріали, і чорний піар когось із видатних людей. На Вашу думку, який існує шлях «лікування» цих хвороб?
Журналістику не можна полікувати окремо від суспільства. В мене один знайомий вважає, що хворий, який усвідомить свою хворобу, вже має шанс на одуження. Але значна частина українців не готова визнати в собі хвороби. І шукають зовнішню силу. Все було б класно, якби не москалі. Якщо українці в собі не знайдуть проблем, то президент цього не вирішить. Самі люди мають перестати давати хабарі. А журналісти - писати замовні статті. Іншого шляху нема.
ХХІ століття – це ера комунікації. Це постійне спілкування в Інтернеті, на форумах ,у соцмережах. Якому виду інтерактивного спілквання надаєте перевагу Ви? Чи активно використовуєте соцмережі у своїй професії?
Так, звичайно. Я присутній у всіх соцмережах. І вважаю, що це один з трендів, які ігнорувати не можна, бо можна не бути там, але багато втратити. А втрачати я не хочу, тому я там.
Насправді я дуже рада, що мала змогу поспілкуватися з паном Кіпіані особисто. Адже я можу із впевненістю сказати - мій час витрачений недарма. Я почула багато цікавого, почерпнула багато нового. Тому я дуже вдячна організаторам проекту "Майстерні громадської критики" та й самому журналісту за таку зустріч.
Спілкувалися Марія Глушко і Софія Сабала
Немає коментарів:
Дописати коментар