Дама з камеліями

Щойно повернулася з театру. Насправді емоції в мене просто надзвичайні! Вистава "Дама з камеліями" вдалася на славу.
З самого початку мене заінтригувала сцена, а саме те, що було на ній. Мова йде про чудові старовинні меблі. Під акопонемент французької музики ми мали нагоду поринути в атмосферу Парижу кілька століть тому. Головна героїня на перший поляд здається такою собі безсердечною куртизанкою. Та все не так просто. Навіть така жінка має право на кохання, на своє щастя. І от здається, що вона його знайшла. Та ж ні. Те щастя проминає мимо. Але все ж ніби налагоджується. Така омріяна хвилина радості вбиває Даму. Просто на руках коханого.
Така ось історія. Не хочу вдаватися в деталі, а раджу всім подивитися цю виставу ну або хоча книгу прочитати. До речі, заньківчани поставили її просто чудово! Я захоплена надзвичайною грою акторів. Глядачі довго аплодували стоячи. Браво!

Вахтанг Кіпіані: "Нам завжди є куди прагнути!"

Наше життя - це суцільна дорога до Львова. Так сказав один користувач інтернету і так само вважає Вахтанг Кіпіані, який сьогодні завітав до нас. Я не могла пропустити нагоди взяти у нього інтерв'ю.

Колись один користувач facebook висловив таку думку: «Все наше життя - це суцільна дорога до Львова». Оскільки Ви в нашому місті не вперше, що можете сказати про нього? Чим воно Вас захоплює та які місця Ви з радістю відвідуєте?

Я взагалі Львів дуже люблю. Навіть більше, ніж Київ, де я живу. Найулюбленіше місце - це вулиця Вірменська. Полюбляю пройтися вздовж чи просто десь посидіти біля Вірменської церкви. Це місце для мене найбільш львівське. Хоча, звісно, в мене ще є з десяток місць, де я буваю. От коли я не маю важкої сумки з книжками, я завжди йду з вокзалу в центр пішки.

Ви вже не перший рік працюєте журналістом. Можливо, за цей час у Вас виникали певні сумніви щодо обраної професії?

Ні, не було сумнівів. Журналістика, по-моєму, дуже цікава професія і в ній немає межі, коли ти вже можеш усвідомити, що ти вже знаєш все, всюди пропрацював, всюди побував. Можна завжди знайти місцину, де не ступала нога твоїх колег, і зробити репортаж або побачити дуже цікаву людину. В журналістиці є завжди куди прагнути. Розвивати нові жанри, розповідати людям щось нове. Професія немає межі. Це не вчитель в школі. Журналіст має право вибрати куди йти і що робити. Ми вільні люди. Ми можемо обирати видання.

Хто з українських журналістів є для Вас наставником? Від кого Ви черпаєте натхнення?

Ніхто. В мене таких нема. Є люди, яких я читаю, поважаю чи зневажаю. І напевне є такі, які зневажають мене. Це дуже персонально. Нема мірила, коли хтось стає прикладом. Знаєте, я навіть цитати не люблю вконтакті, коли  моя донька шукає чужі і ставить собі в статус. Став свої. В тебе досить гнучкий розум. Нехай тебе цитують, а не ти цитуй. В мене є дише люди, яких я читаю і поважаю.

А можете назвати декількох?

З журналістів - це Юлія Мостова, Сергій Рахманінов, Віталій Портніков, Сергій Лещенко,Віталій Сич. Історик Ярослав Грицак, правозахисники Євген Захаров, Семен Глузман, видавець Малковича. Я не з усіма з них спілкуюся. З деким перебуваю у внутрішньому монолозі. З декими не погоджуюся, але слухаю всіх. Для журналіста це вміння є важливим. Навіть, якщо ти не розділяєш думку цієї людини, ти повинен її знати. Тоді твій кругозір не буде плоским.

В українській журналістиці є багато «хвороб» та спокус перед медійниками. Це і замовні матеріали, і чорний піар когось із видатних людей. На Вашу думку, який існує шлях «лікування» цих хвороб?

Журналістику не можна полікувати окремо від суспільства. В мене один знайомий вважає, що хворий, який усвідомить свою хворобу, вже має шанс на одуження. Але значна частина українців не готова визнати в собі хвороби. І шукають зовнішню силу. Все було б класно, якби не москалі. Якщо українці в собі не знайдуть проблем, то президент цього не вирішить. Самі люди мають перестати давати хабарі. А журналісти - писати замовні статті. Іншого шляху нема.

ХХІ століття – це ера комунікації. Це постійне спілкування в Інтернеті, на форумах ,у соцмережах. Якому виду інтерактивного спілквання надаєте перевагу Ви? Чи активно використовуєте соцмережі у своїй професії?

Так, звичайно. Я присутній у всіх соцмережах. І вважаю, що це один з трендів, які ігнорувати не можна, бо можна не бути там, але багато втратити. А втрачати я не хочу, тому я там.

Насправді я дуже рада, що мала змогу поспілкуватися з паном Кіпіані особисто. Адже я можу із впевненістю сказати - мій час витрачений недарма. Я почула багато цікавого, почерпнула багато нового. Тому я дуже вдячна організаторам проекту  "Майстерні громадської критики" та й самому журналісту за таку зустріч.

                                                                                                         Спілкувалися Марія Глушко і Софія Сабала

Вахтанг Кіпіані: " Будьте цікавими і залишайтесь собою"

9 жовтня на факультеті журналістики ЛНУ ім. Івана Франка відбулася зустріч Вахтанга Кіпіані зі студентами в рамках проекту «Майстерні громадської критики». Цей проект організований спільно з Таврійським національним університетом ім. Володимира Вернадського.
Студенти насправді з нетерпінням чекали цього заходу. Представила гостя координатор проекту Наталія Габор, хоча, як вона зауважила, представлення було не потрібним.
Лекція почалася жартівливим закликом ставити власні питання та долучатися до обговорення. Пан Вахтанг розповідав про своє навчання в університеті, про перебудову в Радянському Союзі, свідком і активним учасником якої він став. Виявилося, що журналіст спочатку бажав стати біологом. Щоправда, перстективи для пошуку чогось нового там не було. " Бо всіх птахів вже давно відкрили. Тому це почекає".
Історія, журналістика і політика - такий трикутник життя пана Кіпіані.  І з 1992 року він стає повноцінним журналістом, працюючи редактором в газеті "На сторожі".
Зараз працює на каналі TVi. Паралельно - в "Українській правді".
На думку пана Кіпіані: "Інтернет - це синонім до слова "свобода". А найкращою платформою для блогів є Facebook.
Не завжди працюють в журналістиці люди, які є насправді фаховими. Скоро журналістам просто не залишиться місця. Але це лише один із варіантів.
Мені особисто дуже важко визначити кінець лекції, бо якихось півтори години - це занадто мало для такої людини. Всі присутні мали безліч запитань і не всі, на жаль, встигли отримати на них відповіді.
Наприкінці зустрічі всіх охочих запросили на перегляд фільму, а іншим побажали  бути завжди і всьому цікавими і неординарними.
Дуже хотілося б подякувати організаторам та й самому журналістові за прекрасно проведений час!

День вчителя

Тільки вчора було ще влітку,

А сьогодні вже восени!

                                                                                                                    © Ліна Костенко

Діти знову повернулися в школу, залишивши літо у спогадах. Ще зовсім трошки і перший місяць навчання буде уже позаду. Ще зовсім трошки - і День вчителя. У моїх спогадах він, мабуть, завжди буде пахнути квітами. Червоними трояндами чи гвоздиками. Вчителі з великими букетами, щасливі, усміхнені. Все, як завжди, усе, як щороку. Для когось це звично, а для мене - це вже минуле. Цей день завжди був однаковий. І, на диво, різний.

З погляду студента все зовсім по-іншому. Приходить усвідомлення, що цього більше не буде. Інколи навіть сумно стає. Кілька разів хотілося зайти, згадати, пройтися тими коридорами, класами. Де стільки всього було.

Аж проситься сказати: ну ось і все. Звісно, я ще не раз переступлю поріг школи, але вже гостем. І навіть не сумно, а скоріше незвично швидко все помінялося.

Цей черговий День вчителя вже буде без мене.

Думки вголос...

 Думки вголос. На папері. Тепер електронні думки. Цікаво, що далі нас чекає? Та справа не в цьому. Мені нічого сказати. Хоча в голові насправді безліч різноманітних думок, суджень, оцінок.. А трансформувати в слова нічого. Ніби тиша. А ніби стільки галасу всередині. Десь там deep inside. Згадалася пісня така. Це взагалі такі дивні штуки ці пісні. Стільки всього тримають в собі. Період, час, почуття, відчуття - все згадується, коли звучить одна мелодія. Та чи інша. Це вже в кожного своє. А хтось, може, музики й не любить. Різне ж буває. 

First page

 Все як зазвичай. Тільки день сьогодні дивний доволі. Стільки потрібно зробити. А бажання жодного. Трошечки хочеться спати. А за вікном таки осінь. Всі маленькі натяки на тепле літо минули. Залишивши за собою лише дощ, хмари. Замість золота - брудна сірість. Шкода. Якщо осінь, то золота! Якщо зима, то казкова. Але ж ні. Так не буває на світі. Продуктивність праці знизилась до нуля. З самого ранку дівчата стукотять підборами по мокрій бруківці, асфальту. Хтось стоїть в очікуванні свого маршрутного таксі, а хтось сидить в своїй( чи, може, не своїй) машині в заторах. Та всі однаково поспішають. В кожного так багато справ. Так цікаво спостерігати за переповненою людьми вулицею. Подобається сидіти на Площі Ринок на лавочці чи в кафе, де видно вулицю, і просто спостерігати. Які всі метушливі, навіть кумедні. Хоча це насправді круто бути частиною цього всесвітнього переполоху. В нас це не так. Мрію про Нью-Йорк. Ось там вирує життя. По вулицях ніде пройти. Тисячі людей. І водночас ти зовсім один. Захопливо і страшно. Скільки там величі і краси. А яка там осінь.. Справді золота...